З часу відновлення української незалежності Польща була вірним і відданим союзником України. Під час Революції Гідності польські дипломати внесли вирішальний вклад в організацію міжнародної підтримки для українців. Сьогодні Польща стоїть на сторожі цілісності і незалежності демократичної української держави в європейських, євроатлантичних та інших міжнародних структурах. Польща рішуче засуджує зовнішню агресію проти України. Відтак, з усією певністю можна заявити — поляки є справді братнім народом для українців. Це беззаперечний факт.

 

Польща є адвокатом України в Європі — цей штамп сприймається в Україні як норма, яка нічим не зобов’язує українців. На жаль. Політики, історики, експерти і громадські діячі в Україні не проявляють належної уваги до інтересів Польщі навіть в символічній площині, наприклад, у відношенні до надзвичайно чутливих сторінок національної пам’яті поляків. Невдячність — ключове слово, яким можна охарактеризувати ставлення українців до Польщі. А як інакше можна трактувати вперте небажання знайти спільну мову в оцінці важких сторінок спільної історії, зокрема, Волинської різні 1943 року?

Така короткозора позиція віддає усі козирі Росії, яка впродовж 300 років стравлює українців і поляків і, як наслідок, домінує у Східній Європі за принципом «поділяй і володарюй». Відтак, маріонетки Москви в Польщі мають обгрунтовані підстави розпалювати ненависть до українців, які не спроможні засудити злочини, скоєні за участі окремих підрозділів Української Повстанської Армії.

Треба знайти мужність, щоб подивитися правді в очі. Аргументи, мовляв, УПА діяла на «етнічних українських територіях і змагалася за незалежність України» жодним чином не виправдовують етнічної чистки поляків. Хіба той факт, що Волинь і Галичина були територіями з домінуванням українського населення, виправдовує винищення та вигнання поляків із цих територій? Хіба це аргумент? Хіба можна виправдати колективну відповідальність, згідно з якою жертвами конфлікту стали тисячі невинних дітей, жінок та стариків?

Так чому ж українці так неуважно ставляться до почуттів поляків, родичі яких постраждали в 1943 році на Волині? Невже не варто вкотре по-християнськи розкаятися перед братнім народом у кривдах, які багато в чому були підбурені й спровоковані третіми сторонами? Невже так важко відверто заявити свій осуд подібній політичній практиці? Невже важко запевнити увесь світ в тому, що Україна докладе максимум зусиль, щоб подібні події вже ніколи не повторилися у майбутньому?

Треба нарешті засвоїти головний урок історії — всі польсько-українські конфлікти завжди закінчувалися перемогою третьої сторони. І для українців ці конфлікти обернулися страшними трагедіями. Так було в часи Хмельниччини і Руїни, так було в часи Барської конфедерації та Коліївщини, так було під час Другої світової війни на Волині. В усіх випадках жар руками поляків і українців загрібала третя сторона — Москва, яка ці конфлікти й провокувала. Адже Кремль як вогню боїться союзу поляків та українців!

Польсько-українське історичне примирення і порозуміння має стати одним із пріоритетів української зовнішньої політики. Це відповідає національним інтересам України.

Наталія Іщук

Голова громадської організації "Союз польської шляхти Житомирщини"