95 років тому Польща була єдиною державою, яка зі зброєю в руках виступила на захист української незалежності.

«Від імені Польщі проголошую: Хай живе вільна Україна!», – ця фраза, висловлена 17 травня 1920 року в промові Юзефа Пілсудського у Вінниці, відображає головну ідею геополітичної концепції головнокомандуючого польського війська.

За вашу і нашу свободу! Союз Пілсудського і ПетлюриПерший маршал Польщі розумів, що без вільної України не буде вільної Польщі, а безпека Другої Речі Посполитої залежить від створення міцного союзу незалежних держав у Балто-Чорноморському регіоні, де Україна займає стратегічне положення. Тому відвоювання української незалежності стало пріоритетом зовнішньої політики Пілсудського.

21 квітня 1920 року у Варшаві між урядами Української Народної Республіки і Другої Речі Посполитої була підписана угода про кордони і взаємне визнання. Через три дні – 24.04.1920 року, генерал-хорунжий армії УНР Володимир Сінклер і найближчий співробітник маршала Пілсудського Валерій Ян Славек підписали цілком таємну військову конвенцію про наступ на більшовицьких окупантів.

«За вашу і нашу свободу!» – під цим гаслом 25 квітня 1920 року об’єднані польсько-українські війська атакували більшовиків. У наступі брали участь дві українські дивізії, створені з числа інтернованих в Польщі старшин і солдатів армії Української Народної Республіки. Союзники прорвали фронт 12-ї червоної армії. Війська генерала Рибака звільнили від окупантів місто Овруч. На світанку 26 квітня моторизована дивізія піхоти генерала Едварда Ридз-Сміглого, після бою на околицях міста, звільнила Житомир. Того ж дня були визволені Коростень і Радомишль.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Визволення Житомира навесні 1920 року

У Житомирі Юзеф Пілсудський виголосив відозву до українського населення, підкреслюючи, що українці мають право на створення власної держави: «Війська Речі Посполитої Польської за моїм наказом вирушили глибоко вперед на землі України. Повідомляю населення цих земель, що польські війська усунуть чужоземних загарбників із теренів, на яких проживає український народ… Польські війська залишаться в Україні на час, потрібний для того, щоб владу на цих землях міг встановити законний український уряд».

27 квітня підрозділи 59-го полку піхоти звільнили Бердичів і взяли під контроль важливий залізничний вузол Козятин. На Поділлі відділи 6-ї армії генерала Івашкевича здобули Вінницю, Бар і Жмеринку. Північна група польських військ, звільнивши Чорнобиль, наблизилася до Дніпра в районі Прип’яті.

Уже на другий день наступу польсько-українських військ 12-та більшовицька армія (РККА) була розгромлена. 25 тисяч деморалізованих більшовиків здалися в полон. Трофеями союзників стали 2 бронепотяги, 120 гармат і 418 кулеметів.

7 травня польська кавалерія звільнила столицю України. Червоні загарбники залишили місто. В районі мосту через Дніпро сталися дрібні сутички, але після коротких перестрілок польські війська перейшли річку і зайняли лівобережний плацдарм на 15 кілометрів вглиб території, окупованої більшовиками. Ціла Правобережна Україна була звільнена ціною незначних втрат (150 загиблих і 300 поранених).

9 травня населення Києва вітало визволителів. За спогадами польського генерала Тадеуша Кутшеби, військовий парад був незвичайно красивим: «перед очима численного натовпу промарширували зі штандартами, оркестрами і фанфарами добре вишколені відділи польського війська і 6-та дивізія Армії Петлюри сформована у Бресті. Враження було потужне: в натовпі говорили, що від часу маршу німців Україна не бачила настільки презентабельного війська».

17 травня, перед виїздом з України, маршал Пілсудський відвідав у Вінниці отамана Петлюру. У своїй промові очільник польської держави зявив, що: «Вільна Польща не може бути цілком вільною доти, доки навколо продовжують панувати гасла рабської покори, національного насилля і терору. Польща, яка здобула найцінніший скраб на землі – свободу, вирішила відкинути те, що загрожує свободі, якомога далі від своїх кордонів».

Завдяки допомозі поляків, навесні 1920 року, українцям вдалося відвоювати території між Збручем і Дніпром. Друга Річ Посполита була єдиною країною, яка надала Українській Народній Республіці мілітарну допомогу. Штаб армії УНР навіть створив мобілізаційний план, внаслідок реалізації якого в Україні мало повстати 200-тисячне військо. Але, через низку обставин, київський наступ польсько-українських військ закінчився невдачею.

На жаль, в 1920 році в Києві, на відміну від Варшави, дива не сталося… На початку літа 1-ша кінна червона армія прорвалася через фронт. 13 червня польські війська були змушені залишити столицю України. Перед своєю смертю, в 1935 році, Пілсудський зізнався, що програв ціле своє життя, адже не зміг допомогти українцям створити незалежну Україну…

Результати цієї поразки для України і Польщі в середньостроковій перспективі були трагічними. Через 13 років, внаслідок геноциду 1932 – 1933 років, загинули мільйони українців. Кілька років пізніше, у вересні 1939-го, сталіністи у змові із гітлерівцями розірвали Польщу. В 1940 році в Катині, пострілами в голову, сталінські кати вбивали еліту польської нації. На жаль, опасіння Пілсудського, що без вільної України не буде вільної Польщі, втілилися у реальність… Темні десятиліття неволі тривали до початку 90-х років минулого століття.

ЯГЕЛЛОНІЯ.ORG

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Визволення Житомира навесні 1920 року